Ромни (давня назва — Ромен) зараз є містом обласного підпорядкування, центром району Сумської області. Лежить на плато високого правого берега р. Сули при впадінні в неї р. Ромна. Трикутне в плані плато з двох боків обмежують заплави річок Сули й Ромна, а з третього боку — яр Муховець.
Територія міста була заселена у стародавні часи, про що свідчать скіфський курганний могильник 5 ст. до н.е., знахідки на території міста римських монет 2-3 ст. н.е., два сіверянських городища 8-9 ст. — Монастирище і Замок. У Княжу добу Ромен був прикордонним містом Переяславського князівства на межі з Чернігівським. Після монголо-татарської навали Ромен занепав і 1362 р. у складі Переяславської землі потрапив під зверхність Великого князівства Литовського.
Роменська фортеця відома з 1604 p., коли Ромен разом із розлогими теренами Посулля захопили князі Корибут-Вишневецькі. У польських актах 1618 р. значаться Старі й Нові Ромни. На думку О.Лазаревського, Старі Ромни були укріпленим поселенням на городищі давньоруського Ромна (вперше згаданого в “Повчанні” Володимира Мономаха своїм дітям під 1096 p., у якому розповідається про виправу князя проти половців), а Нові Ромни були передмістям. Хоч Ромен як населений пункт вряди-годи згадується в документах XV-XVI ст.,але про тогочасні укріплення достеменних відомостей немає. Можна гадати, що вони були традиційними — дерев’яно-земляними.
Дводільна фортеця, збудована за часів Михайла Вишневецького на початку XVII ст.,складалася з невеликої цитаделі — замку і загальноміських укріплень бастіонної системи, полігональних обрисів у плані, з шістьма бастіонами. Такою показана структура укріплень міста на картах Г-Л. де Боплана середини XVII ст. Прямокутний у плані з чотирма наріжними баштами замок займав вузький мисоподібний останець високого правого берега р. Сули, де в Х-ХІІІ ст. містився дитинець. Довжина замку досягла 250 м, ширина —від 50 до 100 м; на північному заході він сполучався вузьким перешийком з плато. Тут-таки була надбрамна башта. Укріплення складалися із земляного валу й частоколу. На кутах,крім башт, замок, можливо, мав ще й невеликі земляні бастіони. Через ворота в східному пряслі валу можна було дістатися Сули. Від замку йшли переважно до річки численні підземні хідники (“тайники”, потерни, “слухи”). У середині XVIII ст. в цих підземеллях переховувався ватажок повстанських загонів Семен Гаркуша. Згадані елементи давньої фортифікації досі не досліджувалися.
У 1632-1633 pp. навколо Роменської фортеці розгорталися події російсько-польської війни: її здобули московські війська під командою воєводи Шеїна. Наступного року фортецю повернуто Польсько-Литовській Речі Посполитій. При цьому місто й фортеця були так поруйновані, що їх довелося “осаживать вновь”. Укріплення відбудовано, коли Ромном володів Адам Казановський. 1644 р. місто захопив князь Ярема (Іеремія) Вишневецький (1612-1651 pp.).
Після початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. Ромен став центром козацької сотні Миргородського, згодом — Лубенського полку. На той час у складі загальноміської оборонної лінії були чотири надбрамні дерев’яні башти, а оборонна огорожа складалася з сухого рову, земляного валу й дерев’яного частоколу. Десь у середині XVII ст. фортифікаційна структура ускладнилася, ставши тридільною: ще напочатку XVII ст. з’явився район нової забудови — Пригородок на східних схилах плато й частково на надзаплавній терасі. У середині століття для захисту Пригородка з півдня та півночі споруджено земляні вали з двома дерев’яними брамами.
У “Московських статтях” 1665 р. було визначено: “городу Ромну состоять при войсковой армате”. Унаслідок цього в північній частині плато за містом було влаштовано артилерійський парк зі складом боєприпасів у вигляді квадратового в плані земляного укріплення з чотирма наріжними бастіонами, всередині якого містилися порохові погреби й артилерійські сараї.
У другій половині цього ж століття у зв’язку зі складними перипетіями військово-політичної боротьби в Гетьманщині Роменська фортеця поступово занепала, досить архаїчні вже на ті часи укріплення не модернізувалися. їх не раз руйнували: 1663 р. місто захопив і сплюндрував польський загін полковника Тележинського, а через п’ять років те саме зробили московські стрільці князя Ромодановського. Та найбільших нищень фортеця зазнала під час Північної війни 1700-1721 pp. 18 листопада 1708 р. у Ромні в районі теперішньої Базарної площі розмістилася штаб-квартира шведського короля Карла XII, тимчасом як основні українсько-шведські військові сили дислокувалися поблизу Гадяча. Це стало приводом для підступної каральної акції російського царя Петра І. У середині грудня частина московської армії рушила на Гадяч. Довідавшись про це, 16 грудня Карл XII виїхав з Ромна до свого війська. Через два дні російський корпус під командою генерала Алларта, не зустрічаючи опору, зайняв Ромен і вчинив там криваву різанину. Згадка про неї є в Шевченковій містерії “Великий льох”:
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими…
Згодом укріплення Ромен відбудовано. Насамперед реконструйовано загальноміську лінію укріплень: вона перетворилася на кронверк у формі неправильного шестикутника з п’ятьма п’ятикутними в плані бастіонами й одним чотирикутним. Бастіони містилися на кутах фортеці і вздовж західного фронту, де з напільного боку не було природних перешкод. Ширину сухого рову доведено до 10-12 м, профіль валу — до нормативного, на вершині валу лишився дубовий частокіл. Фортеця мала чотири дерев’яні надбрамні башти із звідними мостами через рів: Пригородську, Монастирську, Микільську, Житянську. Характерно, що замок тоді вже не був військовою цитаделлю, тож територію почали використовувати для господарських потреб — під гамазеї, цейхгаузи тощо.
На зламі XVII-XVIII ст. сельбище значно збільшилося й структура міста ускладнилася. Активно освоювалися прилеглі ландшафти: у першій половині XVII ст. за яром Лозова виникло однойменне село; у середині XVII ст. на лівому березі р. Сули, прямо навпроти міста біля перевозу виникло козацьке село Засулля; у кінці XVII ст. — с. Процівка на лівому березі р. Ромен; на початку XVIII ст. виникли передмістя Могилки й Западинці, тобто сельбище вийшло за яр Муховець і розширилося від фортеці униз за течією р. Сули на 1,5-2 км. Біля північного краю плато існував хутір Павла Полуботка.
Система розпланування міста в ту добу була центричною. Розпланувальною віссю була вулиця Мостова, що ішла від Торгу на північний захід. Вулична мережа у фортеці й Пригородку була порядковою, з обрисами кварталів, наближеними до прямокутників. Від фортечної еспланади і чотирьох брам віялом розходилися гілки порядкового розпланування, визначені системою зовнішніх зв’язків, оскільки місто лежало на перетині шести найважливіших торгівельних шляхів України. Розпланувальний каркас с. Засулля був утворений тризубом головних шляхів, які розходилися від перевозу через р. Сулу на Суми, Гадяч, Лохвицю. Село Процівка мало лінійну структуру, витягнуту по надзаплавній терасі вздовж шляху на Москву. Село Лозова мало порядкову систему розпланування. Розпланування Ромна і численних передмість демонструє вплив природних чинників на розвиток містобудівної структури: головні вулиці проходять або вздовж вододілів (Мостова, Московська, Пробита, частина Могильської), або вздовж пругів рельєфу (частина Могильської, Западинська, Пригородом). Система розпланування передмість була наближеною до віялоподібної. У північно-західній частині сельбища старі плани фіксують величезні за площею квартали (до 15 га), що зумовлено наявністю там“підварків” (заміських садиб чи хуторів) багатих роменчан, зокрема Давида Чорного, відомого в історії як будівничий славетної роменської Покровської церкви. У суто ремісничих передмістях — Коржівці й Замісті — нарізка кварталів була значно дрібнішою.
У XVIII ст. основою розвитку міста стала ярмаркова торгівля. З чотирьох щорічних ярмарків найбільшим був Іллінський, на який з’їздилося до 120 тис. чол. і який перетворився на великий центр європейської торгівлі та культурний осередок. Ярмарок містився частково у фортеці на Соборному майдані, а частково — за фортецею, на міському вигоні.
У кінці XVIII ст. населення Ромна сягнуло 5 тис. чол., а площа міста — 350 га. Крім уже згаданих, місто мало ще передмістя Монастирище, хутори Войтенківський, Ступки, Огнівщина й Римарівський. Усі вони були відносно самостійними поселеннями, проте економічно тісно пов’язаними з містом, так що шляхи, які їх з’єднували, визначили напрямки подальшого розширення Ромен. Таким чином строго центрична структура міста у кінці XVIII ст. набула ексцентриситету: з’явилася тенденція до переміщення загальноміського центру на північний захід, за межі фортеці на вільні території плато: спершу в середині століття Торг перемістився з фортеці на еспланаду перед Монастирською брамою, а в 1792 р. було порушено питання про переведення ярмарків взагалі за місто.
У формуванні унікальної об’ємно-просторової композиції Ромен вирішальне значення мали особливості рельєфу місцевості та гідрографічної мережі. На кінцях мисів плато, звернених до заплав, тобто у зонах найвищої композиційної активності, постали ключові елементи містобудівної системи — Замок і Торг. Потужні земляні укріплення Замку з наріжними баштами домінували в панорамах, що відкривалися із Засулля та із-за яру Муховця. Місцерозташування Торгу в панорамах виявляла містобудівна домінанта — міський собор.У першій половині XVII ст. у фортеці на Торзі (Ярмарковому майдані) споруджено дерев’яний Успенський собор. У другій половині XVII ст. зведено дерев’яні Микільську церкву біля однойменної фортечної брами та Покровську церкву. 1689 р. взамін Успенського збудовано мурований трибанний Святодухівський собор, унікальний за своїми об’ємно-просторовими й типологічними характеристиками. Він належав до числа контамінацій двох основних типів храмів — хрещато-,аневого і багатодільного. Такі типологічні контамінації мали найбільше значення з точки зору розвитку архітектурної типології. У цьому соборі на кубічному тринавовому триапсидному об’ємі поставлено три бані по поздовжній вісі, яку дерев’яних тридільних триверхих церквах: над середохрестям, вівтарем і над західним компартиментом середньої нави. При цьому членування фасадів пілястрами та вінчання їх фронтонами зовсім не пов’язані з тектонікою споруди. До цього ж типу належать собор Фролівського монастиря у Києві 1722-1732 pp., собор козелецького Георгіївського монастиря 1770 p., Воскресенська церква 1756 р. у Сосниці та Успенський собор 1770-х pp. у Лебедині. Наскільки ми можемо судити, саме роменський собор започаткував цю типологічну групу.
Панорама міста із Засулля, 1770 рік:
У 1751-1780 pp. поряд зі Святодухівським собором спорудили муровану зального типу Василівську теплу церкву з дзвіницею. 1750 р. збудовано нову дерев’яну тридільну триверху Микільську церкву з високою триярусною дзвіницею, а в 1764-1770 pp. через дорогу від фортеці на спуску Покровської гори звели нову дерев’яну Покровську церкву. Вона була хрещата, п’ятидільна, п’ятиверха. Споруджена останнім кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським та Давидом Чорним, про що свідчив різьблений напис на одвірку західних дверей. Від імені замовників нагляд за будівництвом здійснював роменський житель В. Кривошия. Покровська церква, складена з дубових брусів, за планом належала до хрещатих з не виділеним центром, з гранчастими раменами просторового хреста. Зруби стін мали помітне звуження догори, що разом з двозаломними верхами створювало так звану телескопічну перспективу. Зруби стін оживляли тільки віконні прорізи. Завершувала будівлю граціозна мальовнича група верхів. З великою майстерністю знайдено гармонійне співвідношення маси стін і маси верхів, з їх урочистою динамікою. Внутрішня висота центральної дільниці становила 25,5 м, бічних — 21 м. Рамена просторового хреста сполучалися з центром широкими просвітами 11-метрової висоти, завдяки чому утворювався єдиний внутрішній простір, над яким “ширяли” ілюзорно невагомі п’ять верхів.
Оскільки церква стояла на Полтавській вулиці, на схилі Покровської гори при в’їзді до міста з боку Засулля, вона була однією з головних архітектурних домінант Ромна. В об’ємно-просторовій композиції Ромна наявна одна з основних ідей давньоукраїнського містобудування, що визначає його національну специфіку — орієнтація на “річковий фасад”, який мислився головним у містобудівній композиції і формуванні умоглядного образу міста. Для цього використано наявні сприятливі природні передумови: рівнинна заплава Сули була ніби п’єдесталом для виразних форм рельєфу, увінчаних архітектурними домінантами. Головною серед них був Святодухівський собор у зоні найвищої композиційної активності поряд із Замком. Другою за композиційним значенням була Покровська церква, яка стояла трохи нижче по рельєфу біля головного в’їзду до Ромен з боку Засулля (нині це вулиці Комсомольська й Леніна). З другого боку вулиці стояла Миколаївська церква, що фіксувала у річковому фасаді міста західний рубіж фортеці. Ці дві церкви створювали своєрідні пропілеї при головному в’їзді до міста (нині обидві втрачені).
Наприкінці XVII ст. громада приміського села Лозова (нині воно у складі міста) спорудила тридільну, триверху дерев’яну Георгіївську церкву. Вона мала три гранчасті зруби, увінчані наметовими верхами з маківками. На думку деяких дослідників (І. Могитич) первісно церква мала широке опасання. Внаслідок перебудови 1850 р. стала одноверхою, бо верхи над бабинцем і вівтарем були ліквідовані. Із заходу добудовано невеличку дзвіницю, з півночі й півдня —ґанки з колонними портиками (церква не збереглася).
Загалом, як показують дослідження С. Таранушенка, у XVII-XVTII ст. Ромен був центром оригінальної місцевої школи народної дерев’яної архітектури.
Об’ємно-просторова композиція міста у кінці XVIII ст. набула певної завершеності. Її головними особливостями були: незначна кількість архітектурних домінант, їх концентрація в центрі й відсутність на периферії; ритмічна розробленість річкового фасаду міста; слабке виявлення в об’ємній композиції основного північно-західного напрямку розвитку міста. Головна композиційна вісь міста, виявлена розміщенням архітектурних домінант, була рівнобіжною до річища Сули. До цієї вісі перпендикулярна друга вісь, саме та, що визначала вже згаданий основний напрямок розвитку Ромна. У тогочасній системі архітектурних домінант була строга ієрархія, що проявилася яку розміщенні їх на рельєфі, так і в характері архітектурних форм з гострими баштоподібними силуетами.
Із січня 1782 р. Ромен став повітовим містом Чернігівського намісництва (з 1796 р. — Малоросійської, з 1803 р. — Полтавської губерній). Перейменування міста з Ромен на Ромни відноситься до часу царювання російського імператора Миколи І. У зв’язку зі зміною адміністративного статусу міста та необхідністю впорядкувати ярмаркову торгівлю 1802 р. ярмарки були переведені на форштадт (передмістя), а полтавська губернська креслярня розробила проект перепланування міста, затверджений імператором Олександром I 1803 р. Згодом цей план був скоригований у 1805 та 1843 pp. Відповідно до нього наявні в місті вулиці спрямлялися й доводилися до стандартної ширини (31, 20 і 10 сажнів). Запроектовані нові вулиці пробивалися прямо через забудову. Цей план поєднував дві тенденції: прагнення до строгої класицистичної регулярності та бажання максимально врахувати ландшафтні особливості та існуюче розпланування. Цей план був реалізований частково: так, пробивання Полтавської вулиці було завершене аж 1828 р. “ввиду множества ломаемых строений”. А в північній частині плато розпланували прямокутну Гостинодвірську площу розмірами 800х600 м. Саме там відбувався Іллінський ярмарок, торговий оборот якого зріс у середині XIX ст. до 10 мільйонів рублів, так що цей ярмарок став третім за значенням у Російській імперії. 1852 р. цей ярмарок переведено до Полтави, проте щорічні сумарні обороти решти трьох ярмарків до кінця ХIХ ст. зросли до 30 мільйонів рублів, що дозволило вести в місті муроване будівництво та впорядження.
У другій половині XVIII ст. Роменська фортеця втратила своє стратегічне значення і потроху руйнувалася. У 1770-х pp. розвалено надбрамні башти, з 1785 р. — фортечні вали почали розкопувати для виварювання селітри. У зв’язку з переплануванням міста на засадах класицистичної регулярності в першій половині XIX ст. всі лінії укріплень було знесено. Еспланаду почали забудовувати і просторова роз’єднаність частин міста була подолана. Виникла нова вулиця, що огинала колишню фортецю з півночі й заходу (вул. Пушкіна). Зараз трасування колишніх фортечних валів можна простежити по сучасних вулицях: уздовж колишнього північного валу Пригородка тепер пролягають Червоний спуск і провулок Комарова, а по трасі загальноміських укріплень — вулиці Пушкіна і частково — Леніна. Замок зберігся у вигляді невеликого городища на південь від Базарної площі, з крутими схилами й без жодних ознак валів чи бастіонів. Це городище як дитинець давньоруського Ромна включено до загальнодержавного реєстру пам’яток археології.
У 1831-1834 р. в замін однойменної дерев’яної збудована мурована однобанна Миколаївська церква з дзвіницею. Вона стояла навпроти Покровської церкви і була хрещата в плані, хрещато-баневої структури, з півкруглою апсидою і видовженим західним раменом. Вирішена в класицистичних архітектурних формах. Рамена акцентовані пристінними чотириколонними портиками римо-доричного ордера з трикутними фронтонами. Вівтарна апсида вирішена у вигляді колонної напів ротонди того ж ордера. На середохресті — циліндричний світловий підбанник зі сферичною банею. Дзвіниця над західним раменом невисока, чотиригранна, увінчана шпилем. Церква не збереглася.
1801 р. в замін дерев’яної церкви 1700 р. зведено муровану Вознесенську церкву. Поряд з нею — мурована дзвіниця, збудована в 1753-1763 pp. Так з’явився єдиний архітектурний ансамбль, розташований за межами зон високої композиційної активності, який позначив переміщення загальноміського центру на нову територію — від річки углиб плато.
1866 р. Василівську теплу церкву реконструйовано у неоруському стилі за проектом архітектора В. Червінського. За його ж проектом тоді ж на міському цвинтарі споруджено Всіхсвятську муровану церкву. У середині XIX ст. з’являється ланцюжок архітектурних домінант, що відзначає розвиток міста на північ, від берега річки углиб плато: це пожежний двір з вежою на розі вулиць Духовської та Монастирської, міська дума теж із вежою, що стояла посеред Гостинодвірської площі (згоріла 1862 р. і на її місці в 1882-1891 pp. за проектом архітектора Б. Михаловського збудовано муровану п’ятибанну церкву Св. Олександра Невського, зруйновану 1961 p.).
До XIX ст. забудова середмістя була дерев’яною, одноповерховою, але досить щільною: традиційних для України садів і городів майже не було, бо усі вільні території були зайняті постоялими дворами, торговими ятками й рундуками. Будівлі ставилися не вздовж вулиць,а в глибині садиб. Торг, себто Ярмарковий майдан перед собором, також був щільно забудований дерев’яними торговими рядами (Грецький, Московський, Великий крамний, Панський, Суздальський тощо). Над масивом цієї забудови вивищувалися окремі двоповерхові будинки з високими дахами: один мурований (лубенського полковника Марковича поряд зі Святодухівським собором) і кілька дерев’яних, у тому числі й ратуша. З початку XIX ст., а особливо після спорудження в Ромнах 1820 р. стаціонарної цегельні, центральні вулиці почали забудовувати мурованими “казенними” й приватними будівлями за проектами губернських архітекторів М. Амвросимова, А. Карташевського та інших (поштова контора 1808 p., повітове училище 1810 p., шпиталь 1822-1825 pp., повітове казначейство 1830 p.). Будівлі й споруди повітового шпиталю (архітектор А. Карташевський) є визначним архітектурним ансамблем доби класицизму, що добре зберігся і є пам’яткою архітектури.
1862 р. трапилася єдина за всю історію міста спустошлива пожежа, після якої забудову в центрі здійснювали тільки мурованими будівлями уздовж червоних ліній вулиць. 1874 р. Ромни стали кінцевим пунктом Ландваро-Роменської залізниці (згодом перейменована на Лібаво-Роменську й 1888 р. продовжена з Ромен до Кременчука, для чого споруджено міст через р. Сулу). Це призвело до значного промислового розвитку: від махорочної фабрики “І. Римаренко і сини” 1879 р. та ливарно-механічного заводу інженера Новицького 1886 р. до 37 фабрик і заводів під кінець XIX ст. Населення швидко зростало: від 5662 чол. у 1866 р. до 22539 чол. у 1897 p., коли в місті налічувалося 1087 будинків, декілька банків, 8 церков, синагога, 7 постоялих дворів і 5 готелів. Важливим містоформуючим чинником була Гостинодвірська площа, по периметру якої в 1864 р. збудовано цегляні корпуси торгових рядів у вигляді каре з чотирма розривами по осях площі (збереглися частково). Потужний метричний ряд арок став сильним засобом композиційного об’єднання ансамблю площі. З 1872 р. в місті влаштовуються бульвари по вулицях Духівській, Покровській, Московській, Полтавській та навколо Гостинодвірської площі, а також парк. Широкі впорядковані бульвари й сьогодні є характерною рисою міського середовища Ромен. З 1875 р. брукуються усі центральні вулиці, влаштовується освітлення. За свідченнями сучасників, Ромни у XIX ст. більше скидалися на губернське місто, ніж на повітове. Тут були чоловіча й жіноча гімназії, реальне, комерційне, духовне, залізничне училища, бібліотека, дві друкарні, театр.
Друга половина XIX ст. була часом розквіту міського будівництва в Ромнах. Стилістика забудови стає розмаїтішою унаслідок послаблення стильових нормативів класицизму. З’являються можливості для проникнення в архітектуру не тільки різноманітних “історичних”стилів, а й місцевої стилістики. Для 1870-х pp. стало характерним поєднання окремих стильових рис української архітектури доби Гетьманщини та класицизму в місцевій інтерпретації. До таких будівель належать міська дума (вул. Урицького, 39), жіноча гімназія (1878 p., вул.Пушкіна, 15), поміщицький будинок по вул. Луценка, 4. Найрізноманітніше в Ромнах представлено будівлі так званого цегляного стилю (варіант історизму) останньої третини XIX ст. Джерелами форм правили мурована архітектура доби Гетьманщини (банк по вул. Р. Люксембург, 19; житловий будинок по вул. Горького, 92), неоготика (духовне училище 1882 р. — найперша в місті триповерхова будівля), неоренесанс (міське училище 1892-1896 pp. по вул. Леніна, 43, архітектор В. Каура; земська лікарня 1905-1907 pp. по Московському бульвару, 24, цивільний інженер Сороковський). У стилістиці неокласицизму вирішено римо-католицький костел (1906 p., вул. Горького, 248). Велика група будівель “цегляного стилю” належить до місцевого архітектурного фольклору. Для фасадів таких будинків характерне темне пофарбування поля стіни, на якому добре читаються білі лопатки й пілястри, наличники баронового типу, підкарнизна аркатура. Усі деталі й тяги набрано з лекальної цегли. На початку XX ст. в Ромнах було зведено кілька будівель у стилістиці модерну та українського модерну.
На початку ХХ ст. поряд з дерев’яною Покровською церквою спорудили однойменну муровану в неоруському стилі. Тож пам’ятка будівничої діяльності П. Калнишевського підлягала знесенню, згідно з тогочасною практикою. Дерев’яну Покровську церкву досліджували 1902 р. М.Макаренко, 1905 р. — Л.Падалка. Завдяки публікації М. Макаренка в журналі “Искусство и художественная промышленность” Покровська церква як видатна пам’ятка архітектури доби українського відродження стала широко відомою й Імператорська археологічна комісія прийняла рішення про необхідність її збереження. Справу підтримали Полтавський церковно-археологічнии комітет, єпархіальний церковний музей та полтавський архієпископ Іоан. Завдяки сприянню останнього було вирішено перенести церкву до Полтави. 1907 р. її повторно дослідив М.Макаренко, а відомий архітектор-реставратор П.Покришкін виконав дуже точні архітектурно-археологічниі обміри. 1907 р. споруда була промаркірована під керівництвом полтавського єпархіального архітектора С. Носова та К. Мощенка. Дубовий зруб був розібраний на бруси, їх перевезено до Полтави і храм складено у своєму автентичному вигляді на території архієрейської резиденції, де й використовувався як діюча церква. Це був перший в Україні приклад наукової музеєфікації пам’ятки народної дерев’яної архітектури (церква у Полтаві знищена 1943 р.).
Після повалення царату 1917 р. у Ромнах 27 жовтня 1918 р. відкрито найперший в Україні пам’ятник Т. Шевченку роботи уродженця роменських околиць скульптора І. Кавалерідзе (1887-1978). Він же у 1921 р. зробив монумент героям революції. 1920 р. з ініціативи місцевого уродженця археолога М. Макаренка засновано Роменський краєзнавчий музей. У 1901, 1906 та 1924 pp. М. Макаренко досліджував на околиці міста городище Монастирище, відкривши й описавши Роменську археологічну культуру.
Протягом 1930-х pp. сталися негативні зміни в об’ємно-просторовій композиції міста: знищено важливі архітектурні домінанти — Миколаївську й Покровську муровані церкви, що фланкували головний в’їзд до міста з боку Засулля, а також церкви на Засуллі і в Процівці. Значно пізніше, у 1961 p., знесено Олександро-Невську церкву. Занепала не діюча Георгіївська церква в Лозовій згоріла в 1981 р. Ці втрачені архітектурні домінанти не компенсовані в містобудівній структурі нічим рівноцінним, тож композиція і образ історичного міста виявилися значно збідненими.
Генеральні плани Ромен розроблялися в 1947 р. (харківський інститут “Укрміськбуцпроект”),у 1959 р. (харківський філіал інституту Діпромісто). У 1962 р. Ромни стали містом обласного підпорядкування й до нього приєднали колишні села Процівку, Лозову, Засулля. В історичне середмістя вторглися п’ятиповерхові житлові будинки, немасштабні щодо розпланувальних елементів та історично сформованого архітектурного середовища. Для цієї доби характерне “візуальне засмічування” міських силуетів та панорам, перспектив вулиць різноманітними промисловими будівлями, димовими трубами, вежами тощо. 1968 р. Держбуд УРСР включив Ромни до “Переліку старовинних міст”. 1969 р. інститутом Київ НДШ містобудування (архітектор Є. Водзинський) вперше визначено зони охорони основних пам’яток міста. Проте вони не були враховані в генеральному плані Ромен, виконаному в тому ж році тим же інститутом, а також у проекті детального планування центрального району (1969, 1975 pp., Київ НДШ містобудування, архітектор К. Гвоздь). Як наслідок в історичному середмісті було запроектовано декілька багатосекційних п’яти- і дев’ятиповерхових житлових будинків.
Саме ті особливості ландшафту, завдяки яким сформувалася естетично досконала містобудівна композиція, у другій половині XX ст. стали фатальними для образу історичного міста. Його давнє середмістя на високому міжрічковому плато за інженерно-геологічними умовами було визнано найкращим майданчиком для багатоповерхової забудови. Тож у 1983 р. поблизу Святодухівського собору збудували два немасштабні щодо довкілля дев’ятиповерхові житлові будинки, які спотворили візуальне сприйняття пам’яток, панорами й силует міста. Це стало значною містобудівною помилкою.
Протягом 1980-х pp. нове житлове будівництво зосередилося біля північних схилів плато. Зводилися переважно дев’ятиповерхові будинки за типовими проектами, що для такого невеликого міста було невиправданим як з інженерної, економічної точки зору,так і з огляду на порушення цими будівлями масштабності та традиційного характеру архітектурного середовища.
У 1980-х pp. у місті під охороною держави перебувало 3 пам’ятки архітектури республіканського, 5 пам’яток архітектури місцевого значення, 2 пам’ятки садово-паркового мистецтва та 41 пам’ятка археології, історії та монументального мистецтва. 1987 р. автор цієї монографії опрацював історико-архітектурний опорний план та проект зон охорони пам’яток м. Ромни. У результаті наших досліджень було виявлено ще 12 пам’яток архітектури, 3 пам’ятки археології, 2 історико-меморіальні будівлі та пам’ятку садово-паркового мистецтва. На території міста виділено найцінніші ділянки, на яких установлено заходи містобудівної охорони й регулювання. До цінного містобудівного надбання віднесено збережене історичне розпланування XVII ст. та класицистичне розпланування початку XIX ст. Виділено також місця зосередження архітектурної спадщини, цінні археологічні території та цінні ландшафтні території. У зонах концентрації пам’яток визначено п’ять комплексних охоронних зон. Для пам’яток, розосереджених на території сучасного міста, визначені дискретні охоронні зони. З композиційних міркувань та за умовами візуального сприйняття пам’яток і панорам міста встановлено дві зони регулювання забудови по обох берегах р. Сули. У заплаві річок Сули і Ромна, а також на схилах плато визначено зону охоронюваного ландшафту. За консультаціями з археологами запропонована також зона археологічного культурного шару. Все це позначено на схемах, які подаються нижче.
Наступного 1988 р. у місцевого начальства виникла ідея побудувати на намиві в заплаві р. Сули навпроти історичного середмістя масив дев’ятиповерхових житлових будинків. Авторові цих рядків спільно з Є. Водзинським довелося витратити чимало часу й енергії для аргументованого спростування цієї безумної ідеї, в разі реалізації якої містобудівна й ландшафтна своєрідність цього міста була б остаточно втрачена.
Нині Ромни є одним з найважливіших історичних міст Лівобережжя. Місто має генеральний план, у якому передбачено збереження нерухомої культурної спадщини. Програмою відтворення видатних пам’яток історії та культури України, яка затверджена Кабінетом Міністрів 1999 року, передбачено відтворення дерев’яної Покровської церкви в Ромнах. Практична реалізація цього дозволить відновити містобудівну своєрідність Ромен шляхом повернення до міської панорами другої за значенням, після Святодухівського собору, архітектурної домінанти, що колись формувала річковий фасад міста. А загалом, опрацьована нами комплексна система охоронного зонування з детально розробленою регламентацією режиму використання кожної із зон, кожної ділянки, разом із заходами щодо реставрації та реабілітації пам’яток, здатні забезпечити спадковий розвиток цього історичного міста.
Література:
- Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохороних досліджень населених місць – Вечерський Віктор Васильович, 2003.
