Багато хто з нас чув у дитинстві суворий наказ батьків: “Учися на одні п’ятірки!” А коли приносили погану оцінку (для когось це була і четвірка), то покірно слухали полум’яну тираду мами і годинами штудіювали підручники. Як часто показує життя, гонитва за оцінками в школі абсолютно марна. Скільки разів ви стикалися з тим, що вчорашній золотий медаліст приходить влаштовуватися на роботу в компанію, якою керує колишня “ганьба класу”, що списувала в нього всі домашні завдання?
Не женуться за оцінками
Для більшості відмінників оцінки є показником успіху: раз отримав п’ятірку, значить, молодець, чогось досяг. Щоправда, таке мислення зовсім не припускає того, що будь-яка оцінка суб’єктивна і залежить не тільки від якості знань, а й від інших чинників, наприклад, від ставлення вчителя, а іноді й просто від його настрою. Ті, хто відстає, не потребують підтвердження свого успіху хорошими оцінками. На шляху до мети вони керуються не схваленням людей зі сторони, а внутрішньою задоволеністю від виконаної роботи.
Не намагаються заслужити гарне ставлення
Для відмінників, як правило, дуже важливо справити на вчителя приємне враження. Саме тому багато хто з них намагається бути старанними учнями, тягнути руку навіть на найнудніших уроках і беззаперечно догоджати вчителям. Діти з поганою успішністю зазвичай не намагаються нікого вразити. Вони хоч і ставляться до викладачів із повагою, але не вислужуються перед ними.
Як показує досвід, ставши дорослими, такі самі моделі поведінки двієчник і відмінник використовуватимуть і у стосунках із керівництвом.
Не роблять усе самостійно
Багато відмінників, навіть давно закінчивши школу, продовжують керуватися правилом “якщо хочеш зробити добре, зроби це сам”.Усе тому, що вони зі шкільних часів звикли в будь-якій справі викладатися на 100 % і контролювати все особисто.Тоді як трієчники, ледарі й лоботряси використовували можливості інших людей залежно від їхніх здібностей (“у Наташі спишу математику, з Петром сяду на хімію”).
У дорослому житті і відмінники, і двієчники продовжують слідувати цьому принципу: одні тягнуть на собі все, поки не залишаться без сил, інші делегують завдання підлеглим або колегам.
Дозволяють собі діяти неідеально
У психології існує термін “синдром відмінника”, коли людина будує своє життя за принципом “або робити все ідеально, або не робити зовсім”. Жити з такою установкою неймовірно важко, адже досягти успіху в усіх сферах неможливо. Людина буде або цілодобово сидіти на безперспективній роботі, змушуючи себе старатися ще більше, або, навпаки, ніколи не наважиться зайнятися тим, що їй дійсно подобається, через страх зазнати невдачі.
Не розпорошують власні сили
Двієчник ніколи не стане змушувати себе робити те, що йому не до душі і в чому він не бачить сенсу, а сфокусується на тому, що для нього по-справжньому цікаво. П’ятерочник же змушуватиме себе зубрити до посиніння, аби не просідати за показниками успішності.
Згодом нерідко трапляється так, що “людина-відмінник” і в дорослому житті витрачає сили на те, що їй не подобається, чи то ненависна робота, чи то невідповідні стосунки.
Логіку, якою керуються ті, хто відстає, добре демонструє історія, розказана Іваном Мітіним, засновником і власником мережі “Циферблат”: “Поміняв 7 різних шкіл і скрізь був трієчником-двієчником. Я не хотів займатися тими предметами, які мені були нецікаві, до їх числа увійшли всі точні науки.
Їм є чим зайнятися, крім навчанняПоки однокласники годинами сидять за підручниками, щоб не стати відстаючими в перегонах за успішністю, двієчники та трієчники витрачають свій вільний час як душа забажає: читають, займаються спортом, музикують, танцюють або просто граються з хлопцями на подвір’ї.
Як зазначають психологи, дітям-відмінникам дуже важко буває розслабитися, адже вони перебувають у постійній напрузі, не лише розумовій, а й психологічній. На жаль, часто цю проблему п’ятірнята беруть із собою і в доросле життя: їх переслідують безпричинна тривога та страх не виправдати чиїхось очікувань.
Вміють приймати не тільки злети, а й падіння
Напевно, всі ми знаємо відмінників, для яких отримати четвірку означало розписатися у власній нікчемності та бездарності. У житті такі люди переживають невдачі дуже болісно, а будь-який, навіть найнезначніший промах сприймається ними як трагедія. А ті, хто відстає, звикли отримувати не тільки хороші оцінки, а й погані. Для них “незадовільно” не кінець світу, а всього лише позначка в щоденнику. У житті такі люди набагато легше адаптуються до стресу і швидше відновлюються після провалів.
Готові йти на ризик
Тих, хто колись перебивався з двійки на трійку, навчання в школі навчило діяти за ситуацією, викручуватися, а десь навіть іти на ризик. Їхнє майбутнє не розписане батьками на кілька десятиліть уперед, а тому вони дозволяють собі мріяти, жити не за планом і простіше ставитися до власних помилок.
Якщо двієчник одного чудового дня зрозуміє, що хоче кинути університет, змінити професію або виїхати жити в іншу країну, то, найімовірніше, він це зробить. І, як не дивно, справа вигорить, можливо, саме тому, що до власного голосу така людина звикла дослухатися набагато більше, ніж до думки оточуючих.
2020-й – рік, коли все звичне пішло під укіс, і нам усім потрібні небанальні, проривні рішення. Як повітря потрібні нові ходи. Потрібні несподівані ідеї, а отже, нам усім потрібні помилки, а точніше, сміливість робити помилки.
Адже саме через помилки ми прийдемо до тих рішень, на які так чекає світ.
Конфуцій застерігав: “Не дай вам бог жити в епоху змін”, але й Конфуцій теж помилявся. Немає кращого часу, ніж час змін. Саме в цей час людина може реалізуватися. Особисто побачивши, а може, й змінивши хід історичних подій. Неважливо знати, важливо – робити. По суті, може бути тільки одна непростима помилка: повісити руки, забити, нічого не пробувати і нічого не робити. Тому дерзайте, хлопці, і будьте зухвалими!
