“Не маючи нічого мати всьо” Скрябін
Нігтики на дитячих пальчиках неприємно зачіпалися об щебінь. Треба було вирвати траву, яка сміливо пробивалася через каміння. Трава вперто сиділа своїм корінням в майже скам’янілому грунті, і слабо піддавалася дитячим рукам. Сонячні промені припікали ніжну світлу дитячу шкіру. Стояв спекотний липень. Від рейок аж парувало гаряче повітря.
Ноги вже змокріли в мокасинах, адже босоніжки чи шльопанці не можна було взути. Ходити по колії у відкритому взутті небезпечно, а працювати – взагалі заборонено.
Та діти зовсім не звертали увагу на дискомфорт. Адже попереду чекала приємна винагорода. Думки про винагороду підбадьорювали, додавали сили і темпу в роботі.
Потрібно було вирвати траву в залізничній колії на перегоні. Фронт робіт – 1 кілометр. Кілометри на залізниці розбиті на пікети по сто метрів, їх розділяють спеціальні стовпчики. Десять пікетів на кілометр.
Дітей було двоє – хлопчик та дівчинка, 13 і 11 років відповідно. Сергій і Альона. Рідні брат та сестра. З ними мама і тато. Мама Таня – працює на току, де зберігається колгоспне зерно. Тато Іван – залізничник, колійник. От саме татові і прийшла вся сім’я допомагати очистити від трави ділянку колії, закріплену за ним.
Діти тут були не вперше. І вже не вперше виконували дану роботу. Кожен займав один пікет, і робив з нього красу. Так пікет за пікетом, сім’я залізничника підходили до омріяного наступного кілометрового стовпчика, який означав фініш. І ось воно, момент винагороди наблизився впритул.
Потрібно було пройти посадкою ще метрів 300. Перед дітьми та їх батьками відкривався великий, глибокий і, головне, прохолодний ставок. Ось те, про що думки були з самого ранку, та що там з ранку, вже декілька днів. Це були одні з найприємніших моментів за всі літні канікули.
Мама поклала простирадло на м’яку зелену траву, що ніжно розстилилася на галявині біля ставка. Тато з дітьми, тим часом, вже заходили у прохолодну водичку. Яка ж це все-таки насолода. Дитячі ніжки нарешті були вільні від парких мокасинів, тіло – від одягу, який вже змокрів. Водичка злегка, повільно змивала спеку з тіла. Ставок був добре прогрітий. Як не крути, а вже середина спекотного, майже бездощового літа. І ставок – це не річка, течії немає.
Дітям важко було зрозуміти, чому їхня бабуся майже кожного дня бідкалася, що не йдуть дощі, що земля суха. Навіщо дощ?! Адже тоді доведеться сидіти вдома, в хаті. Не бачитися певний час з друзями. Не побігаєш на вулиці босоніж. Нудьга. Хоча з плюсів – після дощу в пісочниці мокрів пісок, так в ньому було зручніше рити тунелі і лабіринти. В цей лабіринт потім запускали колорадських жуків і спостерігали за ними. Ось такі дитячі забавки.
Діти з татом вже досить охолонули в ставку і бігли на берег. Їх чекала мама зі смачнючим обідом. Відварена молода картопелька пахла свіжим кропом, порізане на шматочки сало, відварені яєчка ще були в шкаралупі, зелена цибулька, хрумкі свіжі огірочки, домашній запашний хліб. Все виглядало так смачно, що чутно було як у дітей забурчало у животиках. Напрацьовані, накупані вони разом з батьками приступили до їжі, яка так і манила своїм виглядом. На десерт були солодкі яблука білий налив. Смачно наївшись діти знову попросилися у воду. З ними вдруге пішов тато.
Мама не була любителем водойм. Принаймні так думали діти. А може, насправді, мама просто втомлювалася на своїй нелегкій роботі, втомлювалася від домашніх справ, що їй просто хотілося спокійно посидіти на березі, і із душевною насолодою дивитися, як її діти бавляться у ставку з її чоловіком.
– Вилазьте, вже губи сині, – сказала мама свою звичну фразу.
Це означало, що пора додому. А так хотілося ще насолодитися винагородою за допомогу татові, за працю під спекотним сонцем на твердому камінні. Але з дітворою (так на них інколи казала мама) залишаться приємні спогади та враження. І вони з нетерпінням чекатимуть наступного разу. Адже дитяче щастя в простих речах. Якби ж це відчуття не втрачали і дорослі…
Автор Альона